повернутися до розділу ПОРТРЕТИ...


   Ніна Довгаленко
УКРАЇНСЬКИЙ МУЗИЧНИЙ АВАНГАРД У КОНТЕКСТІ СТИЛЬОВИХ ПОШУКІВ XX СТОРІЧЧЯ
   Проблематика українського музичного авангарду ще не знайшла свого відображення в мистецтвознавчій літературі. Сукупність причин, що спричинили своєрідну terra incognita у вітчизняній науці, можна розподілити на дві основні групи. По-перше, це ідеологічні заборони на позитивні дослідження авангарду, по-друге, - імманентна складність об'єктів сучасного мистецтва. Значно ускладнює повноцінну розробку тематики, пов'язаної з вітчизняним музичним авангардом, природна відсутність часової дистанції, яка б дозволила ретроспективно оцінити суттєві явища в їх взаємодіях та ієрархії цінностей.
   В останнє десятиріччя перша з названих причин, "загороджувальна", в силу відомих політичних змін у нашому суспільстві відпала. І виявилось, що не існує не тільки цілісної картини вітчизняного авангарду і, відповідно, уявлення про його функціювання в контексті інших естетичних та стильових напрямків, але й виразних термінологічних окреслень самого поняття. Негативізм узаконених довідкових формулювань відійшов у небуття, залишивши після себе "реабілітоване", але не вивчене явище. І навіть питання про те, чи був він, український авангард, по суті, залишається відкритим. Таким чином, перед нами виникає цілий комплекс питань, висвітлити які у такому обмеженому обсязі було б необгрунтованою претензією. Тому ціль даної статті - лише визначити найбільш суттєві контури оголошеної проблематики і, можливо, спонукати до її подальших розробок.
   Поняття авангарду відноситься до того ряду понять, зміст яких на повсякденному рівні приймається як саме собою зрозумілий. Намагання його уточнити супроводжується "шлейфом" пояснюючих понять: "абстракціонізм", "конструктивізм", "модернізм", які, в свою чергу потребують конкретизації і пояснювань. Найбільш технологічними серед них (і водночас наївними) будуть - "дисонантність звучання", "сонорні ефекти", "безсюжетність" і т.і. Якщо звернутися до постанов 50-х років і ще більш трагічних подій 30-х, то низка ознак того, що розумілося під "авангардом", доповниться "формалізмом", "космополітизмом", "безідейністю" і т. д. Авангард визначається не як деяка стильова данність з системною логікою взаємодії своїх елементів, окреслена кордоном матеріальності, а як сума різнорідних і суперечливих явищ, які не відповідають критеріям узаконюваної естетичної норми. Це співвідношення можна уявити у схемі кола, в центрі якого розташовано установлений зразок, і по мірі віддалення від нього і наближення до меж допустимого твір мистецтва наділяється відповідною художньою і суспільною значущістю. Ця система діалектична по своїй суті. Вона має ієрархію і рухомість. Динамічними виявляються як центр, де у ролі ідеалу фіксувалися народність, масовість 20-х років, з плином часу трансформовані у метод соціалістичного реалізму, так і відцентрові елементи, що виникали по принципу відштовхування від установленого центру.
   За своїм змістом схема відбиває діалектику взаємодії традицій і новаторства в одній з проміжних стадій одвічного коливання між академізмом і прагненням (по виразу Мусоргського) "до нових берегів". Але в 1886 році, на рубежі століть, першим полемічним застосуванням слова "авангард" було означено порушення логіки чергування сталих цінностей і авангардних прагнень до втілення невідомого, які з часом набувають значущість естетичної опори і, у свою чергу, протистоять порушуючим його новаціям. Іманентне перетворення стилів втратило лінійний характер. Почався процес розщеплення. Таким чином, закріплення поняття авангарду в стильовому значенні ознаменувало початок якісно нового етапу в європейській художній творчості. Не будучи стильовою дефініцією, "авангард" визначив домінуючу стильову та жанрову тенденцію в мистецтві нашого сторіччя - тенденцію розпаду. У цьому ракурсі зрозумілим стає позначення поняттям "авангард" деяких хронологічно розрізнених епізодів в європейській художній практиці: західноєвропейський післявоєнний авангард, вітчизняний авангард 20-х та 60-х років, названі відповідно першим та другим і т.д. З'єднує їх у спільність підвищений тонус іноваційної напруги у відношенні до константи традиції, значення функції, а не величини.
   У вітчизняній музичній творчості авангард є локалізований у двох часових діапазонах: 20-ті та 60-ті роки. Обидва тематичні комплекси, пов'язані з самобутніми сторінками української музичної культури, висвітлені у літературі досить фрагментарно. Кожний з цих періодів, різних за своїми проявами, сформувалися на перетині особливих соціальних та ідеологічних умов. В 20-ті роки авангард виник у контексті подій революції і зміг здійснитися завдяки тому, що державна політика тотальної регламентації в мистецтві ще тільки зароджувалась. Формальне завершення цього процесу здійснилося після появи відомих постанов 1932 року. В дію вступає інша система, іманентна логіка мистецтва уривається, повністю підкорена логіці ідеологічній, політичній, соціальній.
   Другий сплеск авангардності у 60-х виник всупереч дії відкристалізованої системи. Період "хрущовської відлиги", тріумфальний приїзд Стравинського, народження нової генерації композиторів, спроможних протистояти академічному епігонству - це лише деякі з причин, що сприяли блискучому розквіту української музики. Причини, які зумовили обидва періоди, їх естетика і стилістика діаметрально протилежні. Але у своєму пафосі заперечення і фігуральних "пощечин общественному вкусу" обидва явища належать до авангарду, а вірніше, - є авангардними за своєю функцією.
   Ускладнює і без того складну термінологічну ситуацію поняття модернізму. М.Бердяєв: "Консервативное употребление слова "модернизм" означает вообще появление творческой мысли, самостоятельной мысли своего времени, своей эпохи в отличие от повторение мыслей прежних зпох" (Н. Бердяев. О русской философии, ч.2, 1991).
   Але модернізм як виразник авангардної якості сучасності має спільнокорневий термін, наділений значно більшим змістовним навантаженням. Це - модерн. Стиль модерн знайшов своє втілення в живопису та літературі і у відповідних фундаментальних дослідженнях. І все ж таки тільки в останні роки можна зустріти такого роду "реабілітаційні" вислови: "Пора, наконец, признать, что русский модернизм образует эстетическую сердцевину золотого фонда отечественной литературы XX века" (В.Новиков. В поисках определения. Вопросы философии, 1993, №3, с.9).
   Відносно вітчизняної музики можливо лише гіпотетичне висловлюватись про стильову спільність творчих процесів початку сторіччя. Останні оперні пошуки Лисенка, неокласичні твори Стеценка, астральні ідеї Ф.Якименка, символізм і експресія Лятошинського 20-х років виявляються підтвердженням необхідності розробок української музики в європейському культурологічному контексті.
   В стильовій системі модерна виявилися тенденції, які в значній мірі визначили стилістику нашого часу. Незалежно один від одного і майже одночасно Ф.Бузоні і А.Білий на початку сторіччя відзначають взаємодію різноспрямованих напрямків у мистецтві - аналізу і синтезу, вбирання художнім текстом іншотекстових включень і "синтез всіх можливих форм мистецтва в містерії" (А.Белый. Символизм. Книга статей. - М.; Мусагет, 1910).
   Аналітична тенденція знайшла своє відбиття в серійних пошуках авангарду. Це було останньою спробою відтворити нові художні цілі засобами самого мистецтва. Дванадцятитонова система може служити прикладом парадоксального сполучення граничних можливостей фонічного потенціалу музичної виразності і позатекстового змістовного напруження. Закони вибірковості та заперечення, "іраціональність раціональності", які знаходяться в підвалинах додекафонії, обумовлені не тільки прагненням до оновлення звукової палітри, але й до побудови нової художньої моделі світу, в основі якої - відмовлення від консонансу як норми всесвіту. Можливо, дуалістична спрямованість авангарду на реформацію звукової матерії і на втілення в ній позатекстових смислових конструкцій стала основною причиною його проростання у множинності пошуків постмодерну.
   Існує певна паралель між художнім досвідом атональної техніки, живописом Кандинського та Філонова, поезією російських акмеїстів. Ці явища можуть бути зіставленими не тільки хронологічно, але й історично. В них гранична щільність синтагматики кореспондує зі значним парадигматичним навантаженням. Авангард - це завершуючий етап і кульмінаційна крапка в розвитку твору мистецтва в його цілісності імманентних і соціальних якостей.
   В хронології стильових змін модерн-авангард-постмодерн (останній іноді цілком закономірно називають "поставангардом") суттєвою є не тільки логіка заперечення, але й єдина логіка поступового вичерпування безпосередніх можливостей художнього матеріалу. Якщо розглядати авангард в запропонованому ракурсі не як стильове утворення, а як стан підвищення інновацій, то він виглядає як деяке побічне відгалуження від магістральної лінії модерн - постмодерн. Незалежно від того, як визначати час виникнення та зумовленість постмодерну попередніми явищами, його визначальна ознака - принципова варіативність змісту твору мистецтва - уперше осмислюється в тропах та теорії символізму початку сторіччя. Гра смислів, їх відтінків та підтекстових енергій, асоціацій і натяки іншомовних включень підкорені основоположній цілі - утворенню позатекстового змістовного ряду, що є рівнозначущим ряду безпосереднього тексту.
   Якщо уявити розвиток культури як накопичення нових мовних елементів, то постмодерн виявиться підсумковою комбінаторикою досягнутого розмаїття. На генеалогічному древі стильових розгалужень постмодерн не додає нових варіантів, але виявляється кроною, що обіймає усі існуючі паростки.
   Питання про те, у якій мірі можливим є вживання поняття "постмодерну" у відношенні до сучасної української музики, фактично є відкритим. Адаптація європейської термінології до вітчизняних реалій ще не здійснилась. Не знайшло своєї відповіді і протилежно спрямоване питання - якими є ознаки стильових прагнень сучасних українських авторів, яким чином вони вписуються у європейський контекст. Використання чужорідних термінів у дослідженнях вітчизняної культури викликає значні ускладнення. Але ж прецеденти у вигляді "слов'янського бароко", "українського Просвітництва" існують. Вітчизняна художня практика сучасності актуалізує вивчення теорії та стилістики постмодерну як розвиток тенденцій початку сторіччя, збагачених художнім досвідом авангарда. Український музичний авангард 60-х, "андерграунд" за своїм суспільним статутом, був, по суті, перехрестям європейської та вітчизняної магістральних ліній у сучасній творчості. Симптоматично, що після декількох десятків років "скривлення" естетичного простору в руслі соціалістичного реалізму в українському мистецтві знову проступають риси загальнолюдських пошуків.

top of document