back to interviews

  Представляти В.Лук'янець шанувальникам вокального мистецтва мабуть не треба. Але все ж таки, ось деякі моменти її творчої біографії. Навчалась Вікторія співу спочатку в Київському музичному училищі (кл.І.Паліводи), потім в Національній музичній Академії України ім.П.Чайковського (кл.Є.Чавдар). Працювала солісткою Національної опери. Лауреат численних конкурсів, серед нагород - Гран Прі конкурсу М.Каллас (1991р.). З 1994 року живе у Відні, виступає на сценах багатьох театрів Європи, США, Японії. Через напружений графік не завжди вдається виступити тут, в Україні. Але цієї осені її почули в Одеському та Харківському театрах, де вона співала в "Травіаті", також співачка встигла записати кілька арій до фондів Українського радіо. А 19 вересня Вікторія виступила в Колонному залі Національної філармонії з великою і складною програмою. До вашої уваги інтерв'ю після цього концерту.

  ЛУК. Ви знаєте, я ніколи не люблю співати шлягери, я прагну співати те, що ніхто не хоче, чи навіть не може співати. Я відвожу душу. Я вважаю що це моє завдання - відкривати твори, які були взірцем для всіх примадон. Це репертуар справжніх примадон - Патті, Каллас, репертуар Тетрацині, Сазерленд. Тільки співачки вищого пілотажу могли співати такі партії. Ці арії забуті тут, але не на Заході. Тут співачки обмежують себе репертуаром з 5 арій, але вибачте, скільки ж можна співати Розіну і Травіату. Чавдар говорила: "Ти повинна вийти з консерваторії з валізою репертару, щоб він тебе годував мінімум 10 років". Тому я весь час вчила.
  КОР. Вікторіє, ви так добре володієте українською мовою. А дома у Відні з дитиною якою мовою розмовляєте?
  ЛУК. Українською. Я вважаю, що це мій обов'язок, щоб дитина знала рідну мову. У Відні дочка ходить у гімназію німецьку, у недільну школу українську і у вечірню російську. І вже спілкується 5 мовами.
  КОР. Здається, ви не захворіли зірковою хворобою?
  ЛУК. Ви знаєте, вважаю що це смерть. Треба пам'ятати, який ти дар маєш, скільки було роботи на цьому шляху. А якщо людину починає заносити, крутиться голова, то вона одразу котиться в прірву. Звичайно, коли мені люди кажуть, що їм мій спів подобається - мені приємно. Але прекрасному немає межі і я ще бачу над чим мені треба працювати. Треба мати перед собою ідеал, прагнути його, і пам'ятати чого ти ще не можеш. Дуже корисно, щоб була людина, яка тебе б притримувала, казала - оце не так, оце не так. І те що в мене є чоловік, який добре знається на вокалі - чудово.
  КОР. Ви приїхали до Відня лауреатом кількох конкурсів, але все одно, не все було на початку просто?
  ЛУК. Я приїхала до Відня у січні 94 року і було важко. Перші 10 місяців ми жили в мінус. Вся зарплата йшла на мої прослуховування в інших театрах. На рахунку в банку був постійно мінус. І лише перші контракти в грудні в Неаполі з Паваротті дали мені трішечки піднятись. Доводилось дуже багато і наполегливо працювати. Я не цуралась маленьких партій, особливо коли змушена була перші роки сидіти в театрі постійно. Хоча чесно скажу, це боляче було для мого самолюбства. Але я мала бути в формі, постійно вчити нові партії. Доля дає тобі шанс, треба тільки його реалізувати. Першою моєю партією в "Штаатсопері" була Ксенія в "Борисі Годунові". І хоча це манюсенька партія, була схвальна критика. А тільки через 4 місяці я "влетіла" в "Любовний напій". Було так: в кінці квітня захворіла шведська співачка і мене запитали - "Ви співали Адіну?". "Так" кажу я, хоча співала її на другому курсі в оперній студії українською мовою і з купюрами. Бігом за клавір все вчити заново, вночі під подушку клала його, у мене розмовна мова пропала, бо постійно говорила цей текст. На першій репетиції аж серце колотило. Але на спектаклі я так почувалась чудово - я там такі високі ноти повставляла! Це був ризик, але це була переламна подія. А якби вийшла і десь "бе-ме"? То більше б не пустили на сцену. А після цього спектаклю одразу запропонували на чотири сезони контракт. Але вихід на світовий рівень - це вже був Зальцбург у 95 році, "Травіата" з Ріккардо Муті. Я після Зальцбурга отримала 6 контрактів на "Травіату".
  КОР. Вікторіє, у вас є прихильники?
  ЛУК. Я вважаю що для співачки це необхідно - бачити на собі закоханий, заворожений погляд, це нам допомагає бути красивою. У мене була ситуація, коли я змушена була сказати чоловіку - ти знаєш, ця людина мене дуже кохає. І знаєте, що він сказав? "Тебе багато хто кохає". Бо він розуміє і довіряє. І це той контроль, що кращий, ніж ревнощі. Кохання - це найчарівніше, це робить людей прекрасними. Людина, яка закохана, - вона вже щаслива. Але справжнє почуття виховується поступово.
  Мама мене виховувала, наголошувала, що я повинна бути гордою.
  КОР. А донечку як виховуєте? Щоб була сильною?
  ЛУК. Сильною - безумовно. От вона потрапила в зовсім інше суспільство, з маленьку вона повинна була боротись за виживання. Її сприймали як інорідне тіло в тому суспільстві, вона пройшла такий період карантину, що не всі дорослі пережили б. Я за неї горда. Єдине що, я стараюсь закласти їй в душу ті цінності, які є в нашій культурі. Там, розумієте, інші цінності, там є свобода стосунків - сьогодні з одним, завтра з другим. Хай у них так буде. Але в нашій сім'ї я стараюсь пояснити дитині, що є почуття, що може бути кохання. Не знаю, як вона буде жити, може не так, як ми, але стараюсь закладати все, що в мене від мами, бабусі, від землі, релігії, культури. У нас же завжди були такі цінності моральні! Найвищі - добро, вірність. Подивіться, які пісні, твори, які вірші.
  КОР. А якби вам довелось повернутись в Україну, працювати тут в театрі?
  ЛУК. Я думаю, що якби я була змушена повернутись і працювати в цьому театрі - це було б 100 кроків назад. Співак повинен бути постійно в конкурентній боротьбі, співак повинен їздити і показувати себе, спілкуватись з режисерами, диригентами, публікою, колегами, тільки в цьому є духовне зростання. Це було б все рівно, що пташку посадити в клітинку. Це рівноцінно смерті. Співати дві партії за рік, чи п'ять спектаклів за сезон (я зараз співаю по 5-7 спектаклів в місяць) - це було б для мене рівноцінно смерті. Треба співати, коли є енергія, є голос. І краще 12 років співати як Каллас, але всі покоління будуть це слухати. Я стараюсь все віддати, ви ж бачили - я себе не економила, і гроші на це не впливають. Я не вважаю, що в "Ла Скала" треба співати на 100% а в Києві на 50%. Бо це зрада себе в першу чергу. Для мене кожний спектакль, кожний вихід - не як останній, а як перший.
  Нещодавно після концерту одна жінка сказала: "Я ніколи не була вашою прихильницею. А сьогодні ви мене переконали, я повністю змінила про вас свою думку. Ви - сама гармонія". Це приємніше, ніж спочатку чути дифірамби, а потім хтось скаже - "вона щось втратила".


top of document