back to interviews

  Кожен, хто хоча би трохи знайомий із Кармеллою, одразу погоджується: Так, це надзвичайна жінка. У темних глибоких очах в неї бігають бісики, на вустах - завжди чарівна усмішка. З нею неможливо йти вулицею - всі обертаються і довго замріяно дивляться вслід. З нею неможливо говорити, тому що хочеться тільки слухати. Усе, що вона розказує, звучить як музика. Музика, авторкою якої є найвідоміша композиторка України - Кармелла Цепколенко. Цією музикою можна заслухатися, кожного разу дивуючись, як вперше, - скільки може зробити в житті одна людина. І звідки тільки беруться сили і натхнення?
…про гени
   "Насправді, історія мого роду заслуговує на окрему величеньку статтю. Але й оминути цю сторінку неможливо. Забагато відповідей ховаються саме там. Я - наполовину вірменка й українка, яка народилася в Одесі. Моє вірменське коріння з материного боку йде від Ходурчура, з турецької Вірменії (вірменські землі, які вже давно входять до складу Туреччини), де рід мого прадіда володів половиною будинків у місті. Сам рід моєї матері - рід Демурчянів - вважається китайською гілкою вірмен. Від XI-XII столітті частина вірменів близько 300 років жили в Китаї. Існує кілька таких фамілій - Мамікояни, Демурчяни та інші, - які, звісно, залишалися вірменами і в Китаї, але певні домішки китайської крові ви й досі можете побачити на обличчях. Неймовірною є сама життєва історія мого діда. Син багатого домовласника, 1887 року народження, який до того вчився в Києві, буквально перед великим геноцидом вірмен, повернувся до Туреччини, одружився з моєю бабцею, і вони поїхали до "багатої Росії" у весільну подорож. Зрозуміло, під час геноциду вся родина в Туреччині була цілковито вирізана. Дідусь із бабцею залишилися тут і потрапили до списку загиблих. Ми дізналися про це з віденського видання 1962 року "Історія знищення вірмен Ходурчура". У книжці був і заклик до тих, хто залишився, прохання озватися, але у 60-ті роки...
   Мій дідусь був інтелігентною людиною, вдалим комерсантом, знав 5 мов. Але просидів у радянських таборах коло 30 років: уперше його посадили після НЕПу, потім, коли померла бабуся, відпустили. І, попри те, що залишалося четверо дітей, посадили знову. Проте, оскільки він руками вмів робити все -випікав фантастично смачні паски та кулічі за унікальними рецептами (я пам'ятаю це як дивовижну мистецьку дію, яка продовжувалася більше доби, ніхто в домі не спав, ми спостерігали), ремонтував взуття, майстрував - він вижив.
   Пам'ятаю, як тітка розповідала мені, як вони з моєю мамою писали в анкетах при вступі до інституту, що мати в них померла, а батька немає… А дід жив із ними. Вони називали його "хайрік", тобто "батько" по-вірменськи. Проте всі навколо думали, що це його ім'я. Паспорт у нього був турецький, і він вважав, що це також якоюсь мірою його врятувало. Помер він лише у 1968 році. Дідів кузен Франсуа Барчянян був відомим поетом, його геноцид застав у Франції. У 1950-х роках, коли вірмени поверталися на батьківщину, він повернувся, став ченцем в Ечміадзині.
   По татовій лінії моя історія є не менш цікавою і також трагічною. Увесь рід Цепколенків винищили. Залишився лише 16-річний батько - одинадцята дитина в родині. А чотирьох братів і батька розстріляли, через виступ батька проти колективізації. Усіх сестер вислали до Сибіру. З часом в архівах ми знайшли документи КДБ, де значилося, що тата залишили живим, мовляв "все одно помре". Не помер…
   У нього було три дружини. У домі завжди було море людей. Окрім того, після смерті родичів він залишився один із масою малолітніх племінників. Усім дав освіту, всіх вивів у люди. Тато дуже рано осліпнув - у 32 роки, після тяжкого поранення у голову та контузії у Великій Вітчизняній Війні при обороні Одеси. Тоді відступаючі радянські війська просто покинули його помирати як безнадійного. Він уже вдруге в житті обманув смерть і вижив завдяки своєї незламної волі. Батько все життя працював, і, мабуть, тому в домі завжди був достаток. Він майже нічого не бачив, але все знав, відчував і пам'ятав. Він усіх нас привчив любити землю і працювати на землі. Колись улітку ми були на дачі, і вночі раптом по саду розбіглися налякані ласкою гуси. Ніхто не міг їх піймати. Він сам усіх їх впіймав."

…про невмируще минуле
   "Звичайно, не можна відривати мою музику від вірмено-українського коріння. Справді, коли я лише почала писати музику, всі казали, що в моїх творах постійно вчуваються якісь східні мелодії, переважно трагічні. (А в Одесі важко сказати, що я вірменка, бо ж, можливо, і єврейка - хто його знає...) Я спочатку сама не дуже в це вірила. Але одного разу в Іваново, в будинку творчості, я писала симфонію. Завжди, коли я пишу, я маю власний внутрішній сценарій майбутнього твору. Цього разу я чомусь писала без сценарію. Музика вийшла дуже трагічна… А прем'єра виконання цього твору відбулася якраз напередодні 70-річчя геноциду вірменів. Тоді я зрозуміла, що все не просто так: чи не тому я не могла придумати програму, сценарій, чи не тому в кульмінаційний момент твору я згадувала сардарападські війська (це була єдина перемога вірменів над турками в середині ХІХ століття). Коріння безумовно дається взнаки. Можливо колись я й опишу цю дивовижну історію свого роду, хоча наразі в ній ще дуже багато білих плям. "

…про музику
   "Музика в моїй родині звучала завжди, від усіх моїх рідних. Мій дід по вірменській лінії грав на мандоліні та флейті, мама (яка, до речі вчилася на балерину і подавала великі надії) - на фортепіано, дядя - дуже добре грав на скрипці, хоча ніхто з них не був професійним музикантом. У часи, коли вони росли, - а в мене з батьками велика різниця у віці, - було не до музики, та й війна завадила. Проте просто вміти музикувати було настільки ж потрібним, як і володіти мовами (моя мама знала вірменську, російська та німецьку мови). Професійна музика з'явилася в нашій родині від моєї середньої сестри, яка закінчила і музичну школу імені Столярського, і консерваторію, і аспірантуру. А вже за нею пішла я.
   Я почала писати музику з чотирьох років. Мама розповідала, що я завжди жалілася на те, що всередині мене грає музика. Це непокоїло і не полишало мене. Звісно, спочатку я просто імпровізувала, оскільки записувати свої мелодії ще не вміла. Але вже з п'яти років я почала займатися зі справжнім професіоналом, Іваном Дмитровичем Ботвиновим, який вчив мене записувати те, що я чула. Робив він це дуже тонко, через ігри, асоціації й сильні враження від поезії та живопису - все те, що могло захопити мене, не зруйнувавши тонкого світу дитячої творчості. Тоді ж він навчав мене нотописанню, що є надзвичайно важливим для композитора. Знаєте, дуже легко сісти і зіграти що-небудь, але дуже важко записати.
   Потім були школа Столярського, Одеська консерваторія і Московська аспірантура, у школі я навчалася у таких відомих професорів як Григорій Дмитрович Бучинський (фортепіано), Олена Петрівна Паннікова (фортепіано) та Олександр Лазаревич Коган (композиція), у консерваторії - Людмила Наумівна Гінзбург (фортепіано) та Олександр Олександрович Красотов (композиція), в аспірантурі Московського педагогічного інституту (нині Російської педагогічної академії) - Геннадій Мойсейович Пипін (педагогіка). Я вважаю, що мені дуже пощастило з освітою та наставниками.
   А потім наступив корінний злам світогляду. Почалось це ще з часів навчання в аспірантурі у Москві, де я познайомилася з багатьма відомими філософами, психологами, поетами, художниками, композиторами, виконавцями. А продовжилося у Дармштадті. Я ж виховувалася ще в часи, коли музика Шостаковича і Прокофьєва була найавангарднішою в нашому мистецтві. І от я поїхала на знамениті Дармштадтські майстер-курси, що організовані були Штокгаузеном, Мессіаном і Кейджем у 20-х роках минулого століття. Ці курси є найкращою школою для сучасного композитора. Цей злам я відчула досить сильно. На той момент мені було вже близько тридцяти, я була професійним дипломованим композитором. І раптом всі мої професійні амбіції розбивалися об музику, якої я не розуміла. Тоді мені було просто соромно показати свої опуси. Це були професійні твори, але геть інша, ідеологічна музика. Звичайно, мене вже так не чавили, як наших знаних композиторів, наприклад, Сильвестрова або Грабовського, проте мені завжди дорікали тим, що пишу занадто елітарну музику із дивними назвами. І цю "елітарну" музику мені соромно було показати перший раз у Дармштадті.
   Але перший шок тривав не довго. Якщо ти відкритий для музики, то всотуєш в себе все, що дається. "

…про фестиваль
   "Ідея такого фестивалю виникла у 1989 році після з'їзду композиторів у Нижньому Новгороді. Тоді склалася прекрасна команда друзів з Молдови, Татарстану, Ленінграда. Кожен із нас захворів ідеєю створення фестивалю - іншого, несхожого на наші звичайні композиторські з'їзди. Неймовірно, але кожен зміг реалізувати цю ідею. Я, до речі, здійснила це останньою (адже всі мої колеги-чоловіки простіше пристосувалися до змін на початку 1990-х, зробивши свою маленьку революцію, організувавши асоціації нової музики). Проте є в цьому і свій позитивний момент: усі вони створили певну основу, кістяк нашого фестивалю. З іншого боку, була команда виконавців та професорів з Дармштадта - зокрема, президент фестивалю Бернгард Вульф.
   Ідея "Двох днів і двох ночей", якою і досі захоплюються всі наші учасники і гості, виросла безпосередньо з тих дружніх зустрічей у минулому, коли нам мало було самих лише концертів. Ми збиралися вечорами, спілкувалися, слухали музику. Музика і спілкування зливалися для нас в єдине безперервне спілкування. Тоді, у певний момент концентрації й напруги, в людини відкриваються якісь канали і відбувається насичення музикою, якого вистачає надовго. Так народжуються ідеї. Дуже часто не особливо близька тобі музика викликає рух у відповідь. Із цього поєднання музики й людини і народився фестиваль "Два дні і дві ночі", коли учасники і слухачі по суті живуть у музиці.
   Міркуючи про генезу фестивалю, бачиш як тоді, у 1995 році, консервативна частина консерваторії дивилася на фестиваль як на диявольщину, консерватори зі Спілки композиторів ігнорували перші фестивалі, багато хто був проти, але я вдячна їм за те, що хоча би не заважали… Цього року ми, нарешті, вперше за 7 років дістали підтримку Міністерства культури і мистецтв України. А це вже офіційне визнання нашої правоти і певних досягнень
   Свої фестивалі ми підсумовуємо компакт-дисками, куди включаємо максимальну кількість українських творів. Ці компакт-диски потім розсилаються по всьому світу. Ми - єдиний український музичний фестиваль, який випускає компакти. Крім того, хочу похвалитися: уже майже готовий мультимедійний диск про українську сучасну академічну музику, у який увійшли 24 композитори з музикою, біографіями, списками творів та іншим.
   Ви знаєте, Україна дуже талановита країна, а у світі зараз великий інтерес до Східної Європи, до слов'янської музики. Наші композитори можуть мати за кордоном чудові успіхи, і я вірю, що наш фестиваль робить для цього все можливе. Я справді вважаю, що Одеса за ці 7 років стала українською столицею нової музики. "

…про студентів
   "Я викладаю в консерваторії на пів-ставки: на зарплату все одно не проживеш, та й більше педагогічних годин я взяти не можу, адже багато подорожую. Покинути викладання також рука не піднімається, бо люблю викладати і пишаюся своїми вихованцями, готую собі команду, зміну.
   Я завжди даю свободу своїм студентам, пам'ятаючи про дух авторитаризму часів мого навчання в консерваторії. Кілька разів я бралася порівнювати західну і нашу системи освіти. Звісно, у нас дають прекрасну професійну школу і ти здатен зробити все, чого навчаєшся, але тобі наче затискають творчу свободу. Тебе не навчають того, що ти можеш написати те, що саме ти хочеш. І якщо людина недостатньо сильна, вона просто ламається і надалі вже без керівної руки свого професора нічого зробити не може. У мене ж моя шкільна освіта була максимально вільною, завдяки моєму професору О.Л.Когану. Тому, мабуть, цей заряд свободи й допоміг мені вистояти протягом п'яти років дуже авторитарного режиму консерваторії. Звісно, вже в аспірантурі та на майстер-курсах все було зовсім по-іншому.
   На Заході ж - завжди свобода. Та лише після закінчення навчання, через аналіз творів, західні колеги приходять до професіоналізму. А в нас навпаки - спочатку професійна освіта, а потім пожиттєве намагання переступити цей бар'єр. Окрім того, в нас, на жаль, студент за спеціальністю завжди прив'язаний до одного викладача, що безперечно звужує кругозір молодої людини.
   Проте, найголовніше все одно не в навчанні. Я завжди кажу своїм студентам, що важливо не те, як тебе вчать, а хто сидить поруч із тобою. Якщо це особистість, то навіть розмовляючи із тобою про дрібнички, вона передає тобі сильний творчій заряд, інтенцію. Мені завжди щастило на людей, які мене оточували."

…про Захід
   "Мене часто запитують, чому я - відома й визнана закордоном - ще досі тут. Це надзвичайно складне питання. Повірте, покинути Україну для мене абсолютно неможливо. Мабуть це покликання, я відчуваю відповідальність за українську сучасну музику, за її розвиток. Попри все, хтось же повинен щось роботи. Мені багато вдалося зробити, а скільки б іще хотілося!
   Повертаючись до генів, я зізнаюся, що дуже сильно відчуваю, як переживав мій дід необхідність жити за кордонами батьківщини, хоча сам він ніколи про це не говорив. Насправді, як би тебе не любили за кордоном, - а у мене там дуже багато прекрасних друзів, - ти завжди там чужий, і культура твоя чужа. Я приїжджаю за кордон і одразу - одразу! - хочу повернутися назад. Зрештою, я не можу сказати, що мені й тут добре. Тут також хочеться кудись подітися. Проте, я взагалі не люблю нікуди їздити - я досить домашня людина. Навіть творчі стипендії я сприймаю як заслання. А доля склалася так, що я постійно в русі.
   І мій чоловік, директор нашого фестивалю, і син, піаніст, мене дуже добре розуміють. Проте може колись і мій терпець урветься - дуже тяжко жити в країні яка у постійному занепаді і з усіх боків закрита. Виїзд на кілька днів на той чи іншій фестиваль чи майстер-курс стає світовою проблемою - візи, запрошення, черги у посольствах..."

…про родину
   "Цього року у нас із чоловіком Олександром була 26-та річниця спільного життя. Я вважаю, що в нас абсолютно гармонійне подружжя. Познайомилися ми романтично. Мій майбутній чоловік побачив афішу мого концерту, який я давала на першому курсі - там у програмі було написано, серед інших творів: Соната Кармелли Цепколенко, виконує Кармелла Цепколенко. Сашко не міг пройти повз таку річ. Після концерту ми, власне, і познайомилися вперше. Проте наше справжнє знайомство відбулося у колгоспі. Тоді консерваторію вперше послали в колгосп. Я була на 2-му курсі, Саша на 3-му. Наша весела студентська команда грілася у якійсь халабуді і не помітила, як зайнялася пожежа. Ми всі тоді могли загинути. Саме тоді ми з Сашком по-справжньому закохалися одне в одного.
   Відтоді ми завжди робимо одну справу і допомагаємо одне одному. Кожен із нас вважає, що інший є лідером у родині. Можливо, це і є секрет нашої гармонії. Я вважаю, що маю чоловіка, який ніколи не підведе. Звісно, мені бракує часу на сім'ю, але, слава Богу, мій син уже дорослий. Не віриться, але цього року він закінчив школу і став студентом Одеської консерваторії. Я завжди була відданою мамою: брала його з собою на всі свої стипендії, у всі поїздки. Він дуже рано навчився бути дорослим, почуватися чоловіком, відповідальним за себе і за інших. Наприклад, фінансами в поїздках завжди займається він. А вдома, звісно, всім займається чоловік. Я можу сходити на базар, люблю смачно приготувати, але всі інші домашні турботи - на ньому.
   Я вірю в долю і ніколи не працюю заради матеріального результату. Ми у досі живемо у двох суміжних кімнатах комунальної квартири у будинку, який практично розвалюється. Наші друзі, які, до речі, майже всі за кордоном, сміються над нами. У нас є дача, і вона також не знала ремонту багато років. Її колись ще мій тато купив. Але в нашій квартирі надзвичайно гарно, і я її дуже люблю. Там є непогана колекція картин і прекрасна бібліотека, частково збережена від батьків. Зрештою, і мій тато Цепколенко, і родина мого чоловіка -Перепелиці - з добрих та знаних козацьких родів. (Предок мого чоловіка - Клим Перепелиця - був полковником Війська Запорізького.) Дача в нас також надзвичайна: вона ще пам'ятає моїх батьків, там колись співав нам легендарний Олександр Галич…
   Але ж ми робимо фестиваль!!! Звичайно, ми ненормальні. Це абсолютно точно. Розумієте, ми робимо це для себе. Колись усіх нас вчили робити для когось, а виходило ні для кого. А фестиваль ми робимо так, ніби до нас у дім прийшли дорогі гості. Ми їх любимо, опікаємо, прагнемо виконати всі їхні бажання.
   Загалом, я можу сказати, що мені дуже пощастило в житті. У мене прекрасна команда. "

…про жінку
   Я, в принципі, не лідер, а скоріше медіум. Навколо мене завжди з'являється багато талановитих та непересічних людей, які мають творчі задуми. Вони допомагають мені реалізувати творчі задуми, а я - їм. Проте якщо я вже за щось берусь, то віддаюсь уся. Загалом, композитор - це надзвичайно складна професія, композитором жінці бути важко. Але жінки й витриваліші! Хоча зараз я роблю стільки різних справ, що у мене залишається мало часу на творчість. А писати я можу дуже багато! Мабуть, це буде дуже жіноче порівняння, якщо скажу: коли я пишу - це кайф, це схоже на сексуальну насолоду. А фестиваль - це коли ти відчуваєш свою причетність до живого нестримного потоку, який називається життям."

…про звички
   "Головною звичкою є, очевидно, звичка до порядку. Я не можу писати, не переконавшись, що все стоїть на своїх місцях. Після цього я вже можу працювати цілий день без перерви. Тому день я починаю з наведення внутрішнього та зовнішнього лиску. Такий вже склався ритуал: я мушу привести себе в такий стан, у якому мені комфортно. Ще я ніколи не обідаю, тільки снідаю і вечеряю. І дуже люблю танцювати ( все ж таки мама була балериною). Я обов'язково годинку в день танцюю (зарядку робити ліньки). Включаю якусь легку музику і танцюю сама із собою. Я роблю це з дванадцяти років, і всі знають про це моє хобі. Є ще одна звичка або, радше, традиція: за кожен написаний та викуплений твір купувати собі картину на пам'ять."

…про моду
   "Безперечно, я цікавлюся модою і в цій сфері завжди дослухаюсь порад свого сина. Точно знаю, що мені не пасує суворий, діловий стиль. Люблю романтику і свободу. Найбільше мене приваблює напевно Morgan. З парфумів люблю Helena Rubinstein та Armani. Щодо модної музики, то я, звісно, можу послухати таку музику в розслабленому стані, в кав'ярні, коли прибираю вдома (до речі, ніколи не включаю класику під час прибирання). Але жодного імені я вам не назву. Це зовсім інше, ця музика не викликає естетичного задоволення або сильних емоцій. Поп-музика ніколи не провокує в мені творчість, не народжує ідеї. Навпаки, під неї мені хочеться випити, пофліртувати. Вона - для іншої частини тіла."

…про релігію
   "Мама в мене вірмено-католичка, а батько - православний. Я хрестика ніколи не знімаю, від хрещення. У радянські часи мені завжди за нього дорікали, але я не зважала. Мене ніколи не обходили всі ці політико-ідеологічні речі. Коли в консерваторії нам вигадали якійсь випускний залік з політики, приїхала професорка з Києва і сказала, що такого аполітичного дипломника вона ніколи не бачила. Я не знала жодного потрібного прізвища. Звісно, ректорові від цього було не солодко.
   Загалом, я в храмі буваю не дуже часто, але вважаю себе релігійною людиною. Я живу навпроти Успенського собору, напевно він на мене впливає."

…про людську породу
   "Я не люблю в людях підлість і ненадійність. Будучи дуже відкритою людиною, я очікую того ж від інших… У мене завжди було більше друзів, аніж подруг. Завжди були і є такі друзі, яким я можу зателефонувати вночі, і мені допоможуть. А з жінками як правило виходить як у дитинстві, коли моя любов і відкритість оберталася елементарною корисливістю з боку подруг. Колись у школі подруга, яку я просто обожнювала, трималася за мене лише, аби мати можливість списувати диктанти. Після такого людина для мене не існує. "

…про найважливішу подію життя
   "Безсумнівно, найважливішою подією мого життя було народження сина. Я дуже довго на нього чекала, цілих вісім років. Як і всі, спочатку ми з чоловіком жили своїм життям, займалися собою, а коли нарешті захотіли дитину - нічого не виходило. Тому народження Сашка-молодшого було справжнім щастям. Як багато чого в моєму житті, і цю подію супроводжує містична історія. Помер мій тато, який все життя страшенно хотів мати сина. А нас в сім'ї було троє сестер, в обидвох моїх сестер - доньки, а в мене довший час взагалі нікого не було. Я впевнена, що останнім його бажанням перед смертю було - мати онука. І, ви не повірите, - я одразу завагітніла і рівно через дев'ять місяців після його смерті, о тій самій годині, коли його не стало, народила сина. Я абсолютно впевнена, що татова душа перейшла в мого Сашка. Зовні він не схожий на тата, але характером надзвичайно подібний, такий самий щедрий і добрий, як і його дід. Отакі маємо гени."

…про мрію
   "Насправді, не у кожного є мрія. Ну, скажімо, не думаю, що можна вважати мрією прагнення купити будинок, чи авто. У кожного композитора своя мрія, написати щось таке.... Мій кращий твір ще попереду і це є моя мрія."

(інтерв'ю передруковується з журналу "Єва", Оксамитовий сезон, 2001. Друкується з дозволу видавця.)

top of document